веснянка
І.
хай земля;
тепле немовля...
віддає мені
своє зілля навесні...
ІІ.
я - та,
пам'ята
яка усе
я - та,
що весну несе.
що весну несе.
ІІІ.
природа мені ніжніша,
ніж ніжки цегляних міст
природа мені ніжніша...
я з небом у повний зріст
кружляю мов заві-рюха
білява вишнева рань
і в наших вовняних рухах
і в буллі брунатних вбрань...
і в гулі чудних вчувань:
в пониззі сіріє твань
і море чужинських дум
мене овива - я ними
дишати звикаю: сум
мене овива - я нині
не маю нічого,
...
лину...
я тільки...я.
одна.
нікчемна морська тварина
творю я хвилястий бриз
і небо зрина униз,
природа мені ніжніша.
я ніби втрачаю глузд,
я споминів повна - пруст...
природа мені ніжніша,
лишень твоїх перстів лань,
їх вигини граці-озні,
в них танець твоїх палань
і внутрішні рани сльозні,
вони проживають вік
із дотиків несмі-ливих,
в них думи небесних рік,
в них танець твоїх палань
в них солі нічнії зливи,
в пониззі сіріє твань
на землю спустилась тиша.
закохана я - у рань,
та лише мені ніжніше ,
долоней твоїх ескіз.
твій лік чародійством дише,
й небесність обличчя рис,
і відблиском срібних риз
твій дух шелестінням пише
слова, котрі я ураз
у себе вбираю... вщерть,
закохана я - у час,
та час означає смерть.
природа мені ніжніша...
казала собі я знов.
хай присмерку тьмяна кров
мене безпощадно знищить.
природа мені ніжніша...
о, годі...
згадаю: рух!
твоїх диво-пальців зорі,
коли ти говориш, дмух-
о-дмухає вітер з моря.
коли ти говориш, ніч
мов пуп'янок срібний рóси
хмариння скидає з пліч
й зіркам розплітає коси...
коли ти говориш, сном
моя оберта' натура,
ніяк не збагну я, чом
кохання всі звуть потуром.
це все навпаки скоріш:
це силою тяти тишу...
і тільки-но рветься тиш;
казати:
...мені ніжніша,
казати:
цих пальців рух
мене не зворушить більше.
і вільного вітру дмух'
мені певна річ миліше.
природа розтяла нас,
я вірю їй більш, ніж тóбі.
вона проковтнула час -
він б'ється в її утробі.
і я мов Крімгільди дух
чекаю на порож-нечу.
і лиш твоїх пальці рук -
луна твоїх тужних зречень,
луна твоїх слів, які
ти ніби завчив навіки,
казав ти
й в усі боки
лилися лілові ріки
моїх присмеркових туг,
природи понурий дух,
він - більше мені не ліки.
природа мені бридкіш...
ніж рук твоїх зсохлі віхи,
ніж рухів небесна тиш,
ніж віття твоїх долонь.
ніж лід полум'яних скронь,
огида до всього в світі
мене захопила, і
чекання, сльозами вмиті,
лунає:
мене спали!
бо всі ми навічно ситі,
коли заберем чиюсь
невинну і чисту душу.
природо, я так боюсь,
що це я казати мушу...
і знов наступає рань...
і все поверта на коло,
в пониззі сіріє твань
і вічка розплющить кволо
моя нерухома тиш,
я буду мовчати доти,
допоки і ти мовчиш
і стануть мої турботи
немов твої пальці рук
в танку майорити - тишшю
і лишиться лиш мій дух:
природа мені ніжніша.
