біль не має значення, він все одно колись та й скінчиться. чи то назаважди, чи то ненадовго.
втома, буває така сильна вона, ніби ненаситна темрява, що з'їдає сонце ввечері. вона на величезній гойдалці бавиться із небом, поки місяць сміється і знає, що скоро - йому панувать. і час, коли він царює, не такий вже і поганий. тоді, маєш змогу вернутися до ранкового себе.
дійсно, важливо жити так, щоб ввечері не міг осягнути, коли почався твій день і скільки життів минуло, поки сонце сіло за обрій, щоб, лягаючи в ліжко, ти знав, що день приніс тобі хоча б один плід, чи важливо який, соковитий чи трохи посушений, це твій плід - і ти зростив його колись давним-давно, так ти плекав його (як не плекав навіть пусту надію), тендітно, що врешті він у тебе в долонях, той плід. коли сходить місяць стає трошки інакше, втома думки і душі намагається овити тіло легкою зажурою, але це не туга (оманливо так думати) - це просто іще одне життя, яке ти маєш прожити сьогодні, навіть якщо воно трошки та й смутне. після марень нічних стане інакше, ще на декілька втомлених кроків ти віддаляєшся від того, що тебе могло виснажувати ще кілька годин тому, ти народжуєшся знов у колисці ранкового меду, де тобою вмивається роса. де ти співаєш пташкам, де ти розпочинаєш нове буття природи у денному світлі. втома внутрішня - непосильна, але виспівати її так легко, коли співаєш серцем.
(хочеться поїхати туди, де хвойне війне дихання)
і продовжую цитувати Еродія.
- але скажи мені, чому ж тоді усі серцем нехтують?
- тому що ціни його не добачаємо. серденько, воно подібне царю, що в убогій хижі і в убогих шатах живе. всяк його зневажає! а кому відкрилася його велич, той раболіпно впавши ниць, вклоняється йому (...)